Глухів. Північний форпост. Самий край української землі. Тут війна не в телевізорі. Вона в кожному подиху та в кожному домі. Чотири роки як один нескінченний лютий. Чотири роки нашої стійкості.
Найважче дивитися на матерів. Сьогодні вони йдуть до меморіалу повільно. Тримають у руках квіти та свій невимовний біль. Кожна мати несе букет своєму синові. Того хлопчика, що бігав цими вулицями, більше немає. Є тільки обличчя на полотні та вічна пам’ять. Для нашої громади кожне фото на алеї то рідна людина. Кожна втрата то спільна рана, що не гоїться.
Ми добре пам’ятаємо початок. Спантеличений лютий двадцять другого. Тоді ще ніхто не знав, що ворог не має жалю.
Одна сімейна пара вирішила виїхати в село Шевченкове. Шукали безпеки. Але потрапили під обстріл. Снаряд дивом оминув жінку. Чоловіка ж поранило. Тоді ми ще не бачили всього терору. Не знали, що мішенню може стати навіть швидка. Але наші медики поїхали. Ризикували життям. Проривалися крізь вогонь. Встигли. Чоловіка врятували. Сьогодні ці люди живуть серед нас. Вони не шукають слави. Просто дякують Богу та лікарям за друге життя. Це лише одна історія з сотень інших. Таких доль – безліч.
Сьогодні Глухів стоїть попри все. Вісім кілометрів від кордону. Постійні обстріли, болюча евакуація рідних та нескінченні знеструмлення під виття сирен. Ми бачимо ворога майже в обличчя, але не відводимо погляду. Громада тримається за кожен клаптик своєї землі. Ми молимося, віримо, працюємо всупереч обставинам.
Матері Глухівщини сьогодні знову дивляться на полотна з портретами синів. У їхніх очах – глибока біль ціни нашої волі. Глухівська громада не хилиться. Ми тримаємося своєю вірою. Стоїмо на власному порозі.
Пам’ятаємо кожного. Молимося за мир.
