– 23 липня 2025 р. Між цими датами – 1245 днів і ночей, які довелося йому провести у російському полоні. А це – 3 три роки і 5 місяців мужності і стійкості, віри у себе і побратимів, які не зламалися і перемогли.
«Привіт, моя любима дочечка, я повернувся», – такими були перші слова тата, які почула Оксана у перші години його перебування на українській землі.
Президент ФК «Явір» Володимир Саєнко одним із перших привітав Володимира з повернення додому, в Україну.
«Коли дізнався, що Володимир і його побратими потрапили у полон, дуже переживав за їхню долю і увесь цей час чекав на його повернення і на зустріч з ним.
Горжуся всіма нашими хлопцями, які пройшли нелюдські випробування, не зламалися, а витримали тортури і довели, як писав один поет, бо Україна для кожного з нас – як рідна мати, на Вкраїні й для Вкраїни будем жити й помремо. Всі наші хлопці справжні патріоти України.
Володимиром я завжди захоплювався — коли він грав за нашу команду, служив у прикордонному загоні і коли пройшов таке надлюдське випробування. Він був бійцем на полі і залишився мужньою людиною в полоні. Я пишаюся своїм земляком»
-Вітаю тебе, Володимире! Як наразі почуваєш себе, як здоров’я?
– Слава богу, все нормально, якщо не рахувати операцію на нозі, яку мені зламали у полоні. Отримав 2-у групу інвалідності при захисті Батьківщини. Проходжу курс реабілітації. Морально-психологічний стан задовільний. Вже місяць на службі у Львові у ДПС. Поступово набираю форму. Є велике бажання повернутися у футбол. На жаль, не в якості гравця (через травму ноги вже не зможу грати), а в якості тренера. Словом, життя триває.
-Пригадай, будь ласка, 24 лютого 22-го року. Чи думав ти, що таке можливо, і як сталося, що вас так швидко полонили?
-Про те, що таке може статися, ми відчували, бо розмови про можливість війни вже велися. Доповнювали це і водії-далекобійники, які їхали з Росії і показувати нам фото скупчення військової техніки поблизу кордону.
-А якою була ситуація напередодні?
-Було підвищене пожвавлення. Ми дивувалися – чому всі пункти пропуску вже закриті, а наш працює. То був своєрідний «коридор» для дипломатів, які тікали з України організованою групою з Києва. З 8-ї вечора до 4-ї ранку проїхали більше 40 авто «зеленим світлом».
Відбувши свою вахту, я пішов відпочивати. А о 5.15 почув стрілянину. В кімнату увірвалися росіяни, несамовито орали і стріляти вгору. Чинити опір було вже пізно. Окрім автоматів і кількох гранат нічого у нас не було.
-А як окупантам вдалося непоміченими захопити пункт?
-Вони взяли, якщо можна так сказати, хитрістю. На пункті – три смуги проїзду, які розділяють потік транспорту. Хто їздив, той бачив. Одна центральна і по одній з кожного боку. Росіяни прилаштувалися за двома фурами, які більше всього були спеціально для цього підготовлені. При наближенні до пункту фури роз’їхалися в бокові смуги, а по центральній перли БТР та інша техніка.
Коли сталося захоплення, старший зміни прикордонних нарядів намагався додзвонитися начальству і доповісти про ситуацію, але ніхто, на жаль, не відповідав.
-Як я зрозумів, вас підставили. Керівництво рятувало свої шкури. Про це дехто з них пізніше говорив у інтерв’ю. Вони завчасно подбали і про себе, і про свої сім’ї. То хай це буде на їхній совісті. І як розгорталися події далі?
-Загалом було захоплено близько сотні людей. Це – і прикордонники, і митники, і цивільні. Митників і цивільних відпустили, а нас полонили. На щастя, трьом вдалося втекти. З цього моменту, можна сказати, і почалися випробування і не вірилося, що змогли їх пройти.
-Тож яким був маршрут вашої «подорожі» просторами Росії?
-Це пункти пропуску у Брянській і Курській областях. СІЗО у Курську, переліт до Таганрога, звідти під Воронеж і кінцевим пунктом став Борисоглєбськ Воронежської області, де провів 3 роки і 5 місяців.
-І яким було ставлення до вас?
-У пунктах пропуску, де провели два тижні, нормальне. Годувати тричі на тиждень, дали одяг. А ось коли перевезли до Курська розпочалося. На прийомі з нами поводилися, як зі злодіями. Викидали із автозаків, як собак: перший пішов, другий пішов, ставили на коліна з піднятими руками.
Запам’яталися слова вертухаїв. Вибачай, процитую їхню, як вони говорили, лічилку російською: «Вы попали в Краснознаменный ордена Ленина в рот всем дающий Курский централ». На допитах змушувати і стояти, і сидіти без руху по кілька годин. Роздягали до голу, ставили на розтяжку і лупили від душі і по кілька разів змушували повторювати лічилку. І такі екзекуції тривали по 30-40 хвилин кілька разів на день.
-А з чого складалося, якщо можна так сказати, ваше меню і чи надавали якусь медичну допомогу?
-То був жах. Кілька шматочків хліба, якась вонюча риба і їхні щі, як ми говорили, у роті ними хоч полощи. А медичної допомоги ніякої не було.
-А де було найважче і ви переконалися, які вони нелюди-звірі?
-Більше 3-х років, проведених у Борисоглєбську. Спочатку у пересильному пункті «Жовтий чемодан» (називався так за кольором стін), а потім у тюрмі «Чорна зона», в якій утримувалося до півтори сотні людей. Знущалися, як хотіли, не гребуючи нічим . Мені зламали ногу і два ребра. Діставалося і побратимам.
-Як ти думаєш, чому до вас було таке упереджене ставлення?
-Тому, що ми прикордонники, які оберігали свою країну, яку вони так дуже ненавидять, бо ми – бандерівці, геї і нас треба вчити «правильно» жити.
-Тож як вони вас,так би мовити, вчили жити і виховували?
-Після підйому о 6-й та сніданку і до 22 -ї розпочиналася їхня «робота». По кілька разів від душі лупили палицями по різним частинам тіла, тактичними рукавицями з пластиковим захистом. Це тривало впродовж 91 дня. Ставили у коло з братським охопленням на плечах і змушували присідати разом 500 разів, стояти без руху, не торкаючись один одного, увесь день. Це знущання проводили впродовж 121 дня. Після цього ноги швидко набрякали. Це дає про себе знати й донині. За порушення – били, ставили в тут чи іншу позу, змушували стояли наприсядки, віджиматися від підлоги. І за цим вони спостерігали на відеокамерах і отримували задоволення від побаченого.
А після того, як помер Євгеній і харків’янин Артем БУТЕНКО, з яким я розмовляв напередодні нашої зустрічі, переніс його з камери до медчастини, бити нас перестали. А тому вертухаю, який це зробив, згодом на рибалці наші служби відомстили за смерть побратима.
-Чи залучали вас до якихось робіт, скажімо, підмітати територію?
-Такого не було. За рік усього 12 разів виводили на кілька хвилин на прогулянковий дворик.
-А яким цього разу було меню?
-Давали, щоб не померли з голоду. На сніданок – 3-4 ложки каші з борошном і чай, на обід – щі, на вечір – знову каша. За час перебування схуд більш, ніж на 20 кг.
-Окрім фізичних знущань, як розповідали інші полонені, вас змушували ще й підвищувати культурний рівень. У який спосіб це вони робили?
-До обіду усі 10 камер почергово співали гімн Росії, а також «Смуглянку», «День победы» тощо. Прищеплювали, так би мовити, свій патріотизм.На камеру давали одну книгу і змушували по черзі її усім читати. Це були твори Леніна, про революцію, декабристів, війну… Один із побратимів жартома сказав, що за своє життя він не прочитав стільки книг, як за ці три роки, і тепер знає коли відбулися лютнева і жовтнева революції і яка між ними різниця.
-Невже серед тих нелюдів, не було таких, хто ставився до вас трішки м’ s якше?
-Були двоє прикомандированих з іншого регіону. Ставилися до нас по-людськи, часто допомагали з їжею. Правда, через місяць їх, мабуть, кудись перекинули.
-Свої три Дні народження ти зустрів у неволі. Як, так би мовити, «відзначав»?
-У кого був День народження – на наше прохання – давали добавку – повну миску каші. Я розділяв на шістьох. На Пасху виділили по яйцю і невеличкій пасоці, яку теж розділив на всіх.
– Чи мали хоч якусь можливість дізнатися про ситуацію в Україні?
-Ніякої інформації не було. Нам говорили, що Лівобережжя України, народні республіки вже захоплені, на підході Херсонська і Запорізька області, а Маріуполь вже відбудували. Морально ожили, піднеслися духом, коли до нас підселили Костянтина і він дещо розповів про ситуацію. Відтоді ми ще більше підтримували один одного, не вірили у їхні брехливі розповіді.
-А були такі, хто не витримував знущань і нерви сплохували?
-На жаль, були. Двоє вішалися, просили розстріляти, а один зрадив нас і став працювати на адміністрацію. Були пропозиції перейти на їхній бік, ламали до останнього.
-І що пропонували?
-Російське громадянство і йти воювати в Україну. Були й такі, що погодилися.
-Із вашої групи тебе повернули додому останнім. Як ти думаєш, чому7
-Мабуть тому, що моя мама проживає в Росії. Після смерті батька у 1994 році вона вийшла заміж і вже більше 30 років там.
-Коли ти зрозумів, що тебе повертають додому?
-Коли нас спочатку двох, а потім по дорозі додали ще 12 побратимів і переправили у Московську область. І 8 годин тримали в ангарі із заклеєними скотчем очима і зв’язаними руками і було чутно гуркіт літаків.
-Що відчуває людина, для якої увесь цей жах уже позаду?
-Не вірилося, доки не вийшов з автобуса вже на рідній землі. Налаштовував себе, що років 10 тут сидітиму. А ще ми були приємно здивовані, коли дорогою додому бачили людей, які нас зустрічали з прапорами України. Всі ми тоді плакали. Це були сльози радості і щастя. Зателефонував доці і сказав, що я уже вдома.
-Твоя доця Оксана просто молодець. Вона довго тебе шукала в соцмережах, виходила з плакатами і вірила, що рано чи пізно ти повернешся.
-За це я її дуже вдячний як і своїй колишній дружині за підтримку. Оксана не втрималася і приєдналася до лав ЗСУ, займається логістичними питаннями.
-А ти знав, що за цей час став дідусем?
-Дізнався з листа Оксани, який отримав 13 травня. До цього було кілька, але їх не пропускали. Кирило народився 25 січня, коли і ПУ.
-Володимире, на твою думку, чому росіяни нас так не люблять?
-Мені це просто важко зрозуміти. До цього жили, дружили, одружувалися, їздили в гості один до одного. Я, приміром, і кілька футболістів «Явора» грали в їхніх командах. І раптом таке сталося. Від цього дуже сумно і важко збагнути у що вони перетворили наші села.
Чекаю, як і кожен з нас, перемоги і миру. Як хочеться, щоб усі повернулися додому, до нормального життя і всі були щасливі. На жаль, за це доводиться дорого платити людськими життями. Всі вже втомилися від війни. Хай скоріше політики її завершують, бо важко жити, думаючи щодня про війну, про те, що відбувається.
Із дос’є Володимира Лютенка:
На професіонаному рівні у ЧУ за «Явір» Володимир провів 117 матчів і забив 4 м’ячі. Найвдалішим був сезон 1994/95. (33 зустрічі і 4 голи). Серед пам’ятних – 120-хвилинне протистояння в 1/64 розіграшу Кубка України з криворізьким «Металургом» на його полі. У додатковий час Володимир відкрив рахунок, господарі його зрівняли, а потім із його пасу Андрій ГРИЩЕНКО забив переможний гол.
Грав у сумському «Агротехсервісі» і севастопольському «Чорноморці». За свою кар’єру провів 135 матчів і забив 5 м’ячів.
Володимир продовжив грати, коли став служити у Сумському прикордонному загоні. Був капітаном команди, з якою майже 15 разів ставав переможцем і призером змагань серед загонів України.
Володимир був почесним гостем розіграшу «Кубка Героїв-2025» на Львівщині. Його поява на полі викликала шквал емоцій – це був символ відродження та віри в перемогу.
На фото: Володимир із донькою Оксаною.
Григорій Рева, Історія футболу Сумщини
