За тиждень до того фатального четверга повітря в Глухові стало густим від тривоги, яку більшість із нас вперто намагалася ігнорувати. Телевізор нав’язливо крутив ролики про «тривожну валізку», а ми перемикали канали, не вірячи, що ці знання колись знадобляться. Чи багато хто тоді пакував речі? Звісно, ні. Попри новини про виїзд іноземних послів, місто продовжувало жити звичним ритмом. Хтось про всяк випадок купив зайвий кілограм гречки, але з надією, що «минеться». Ми ж сусіди, у багатьох там рідня, скільки наших їздило туди на заробітки… Невже «брати» підуть на нас зі зброєю?
Природа кричала про біду
Поки раціональний розум шукав виправдання спокою, природа навколо Глухова ніби подавала знаки. Знаючі люди, схильні вірити в прикмети, з острахом спостерігали за аномаліями. Хто забуде той масовий наліт сов у самому центрі міста?
Це було заворожуюче, але водночас моторошно. Потім – дивне скупчення сонечок, явище рідкісне для такої пори.
А країною тим часом прокотився «ялинкопад». Природа намагалася достукатися до нас через ці символи, проте вірили в них одиниці. Більшість списувала все на випадковість, бо визнати неминучість катастрофи було надто страшно.
Останні години тиші
Як журналіст видання «Глухів.Info», я не могла повністю відмежуватися від інформаційного фону. 23 лютого, радше піддавшись професійній інтуїції, ніж паніці, я зайшла до магазину. Хотілося мати бодай мінімальний запас консервів та продуктів першої необхідності. Тоді в торгових залах панував штиль. Жодних черг, жодного ажіотажу. Полиці й холодильники були забиті товаром під зав’язку. Навіть перед міфічним «кінцем світу» люди вигрібали сіль та сірники активніше, ніж того вечора, за кілька годин до справжнього зламу життя.
Ранок, що змінив усе
24 лютого Глухів прокинувся під звуки сирен та глухі вибухи вдалині. Вслухаючись у ці звуки, кожен із нас уже знав відповідь, хоча мозок ще відмовлявся її приймати. Телефони розривалися від сповіщень: прорив на пункті пропуску «Бачівськ», полонені прикордонники, цивільні заручники… Місто миттєво облетіли кадри палаючої АЗС та перші страшні новини про поранених і загиблих.
На зміну вчорашньому спокою прийшов хаос. Глухівчани кинулися до банкоматів, на заправках виросли нескінченні хвости з автівок, а полиці магазинів почали стрімко порожніти. Надворі стояв крижаний холод, а попереду чекала повна невідомість.
Випробування дефіцитом та єдністю
Вже наступного дня, 25 лютого, ми відчули нову реальність. Підприємство «Велетень» почало безкоштовно роздавати молоко. На центральну площу виїжджала бочка, до якої вишиковувалася величезна черга. Люди годинами стояли на морозі з банками, аби отримати хоч щось. Невдовзі полиці АТБ стали зовсім пустими – залишився лише хліб. Знайти яйця, овочі чи фрукти стало майже неможливим завданням.
Згадую, як містом миттєво рознеслася звістка: «В АТБ завезли рис!». Це була головна новина дня. Сотні людей бігли до магазину, стояли у величезних чергах, щоб отримати одну пачку крупи в руки. Лише згодом логістика почне відновлюватися, з’явиться м’ясо, ковбаса та навіть шоколад. Ми купуватимемо ці продукти за вдвічі вищими цінами, відчуваючи неймовірну радість від того, що дефіцит відступає. Це були перші дні нашої нової історії – дні, що загартували Глухів назавжди.
Перший місяць війни був для кожного своїм: хтось волонтерив, хтось цілодобово моніторив новини, а хтось просто намагався вижити в новій реальності.
А яким цей березень 2022-го пам’ятаєте ви? Діліться своїми історіями в коментарях.
