Підлога, що мовчала сто років: у Білокопитівській церкві відкрили склеп, де історія подихом минулого торкнулася сучасності.
Це мало бути звичайним ремонтом. Звичним, як запах свіжої дошки й стук молотка в старій церкві, що бачила три століття людських доль. Але варто було майстрам підняти кілька дощок і під ногами розчинився цілий інший світ. Світ, який мовчав сто років.
Під підлогою Білокопитівської церкви, що на Глухівщині, – не просто земля. Там відлуння забутої епохи. Грибок, який знову пошкодив стару підлогу, став, по суті, провідником у минуле: під покривом пилу виявилися людські черепи, розбита гробниця і сходи, що ведуть у темряву. Історія, що чекала свого моменту, аби знову заговорити.
Селяни кажуть: колись під храмом був склеп, де спочивали знатні люди. Потім прийшли більшовики і святиню розгромили, гробниці розкрили, а останки викинули в яр. Люди потай уночі збирали кістки, як розсипані перлини, і несли на старе кладовище, щоб дати їм бодай трохи спокою. Але земля пам’ятає все. І тепер, коли її зрушили, вона заговорила кістками.
Археологи нарахували вісім черепів, здебільшого жіночих і дитячих. Поруч уламки розбитої труни, безліч кісток, наче сам час перемішав долі, вік і тіла в єдиний пласт минулого. А серед цієї старовини – знахідка, що змушує посміхнутись і здригнутись водночас: обгортка від цукерки. На глибині двох метрів. Солодка іронія історії. Адже під час революції в храмі, кажуть, діяв «бар» і крамниця – святе місце стало буденністю.
Сто років, і ніхто навіть не здогадувався, що ця тиша тримає під собою стільки голосів. Храм, як старий мудрець із таємницею, мовчки зберігав своє підземелля, доки час не вирішив: пора відкривати карти.
Сходи, що ведуть під завали, – як запрошення в інший вимір. Та поки що фахівці не ризикують їх розбирати: занадто небезпечно, занадто невідомо. Але сам факт їх існування підтверджує те, про що розповідали старожили: підземний хід, що виходив за межі села, справді був.
Тепер історики й археологи мають загадку. Хто ці люди, чиї черепи лежали під підлогою святині? Чому саме тут, чому саме так? І головне – що ще ховає земля під старим храмом?
Місцеві жителі приходять і дивляться на розриту підлогу, мов на вікно в минуле. Одні хрестяться, інші знімають відео на телефони. Але всі відчувають одне – дивне, майже містичне тремтіння. Наче між тепер і тоді лишилась лише тонка плівка часу, яку хтось ненароком порвав.
Церква, що пережила три століття, революції, війни, байдужість і тишу, знову стала центром подій. І цього разу – не лише духовних. Вона розповіла свою історію, хоч і мовою кісток і пилу.
Кажуть, у кожному храмі є свої дива. У Білокопитовому воно пахне вогкістю, таємницею й цукеркою з минулого.
Фото: ЗМІ “Будівельник”
