Глухів загорнутий у тишу, сьогодні звучав кроками сотень людей – тих, хто прийшов провести в останню путь свого захисника, свого земляка, свого Анатолія. Есманьська громада зібралася у спільному болі, який не стихає понад три роки війни, але кожного разу розриває по-новому, коли додому повертаються полеглі.
Анатолій Новиков, уродженець цього тихого села, загинув ще 22 лютого 2023 року під час запеклих боїв біля Вугледара. Тоді про нього сказали коротко й страшно: зник безвісти. Для родини почалося чекання, безсонні ночі, молитви, віра в диво. А для громади – мовчазна надія, що одного дня він таки переступить поріг рідної домівки. Сьогодні переступив…але в домовині, зі свідомістю того, що він повернувся з честю, якої заслуговує Герой.
На майданчику перед храмом не було гучних промов, лише зціплені губи, опущені голови та сльози, які ніхто не приховував.
Селищний голова Сергій Мінаков, працівники громади, побратими Анатолія, друзі та десятки жителів Есмані вийшли, щоб віддати йому останню шану. Над натовпом лунали плач і шорох прапора і цього було достатньо, щоб зрозуміти: біль тут загальний, а втрата – особиста для кожного.
Труну несли так, ніби боялися порушити спокій воїна, який занадто довго долав шлях додому. Кожен крок лунав як удар по серцю громади.
Кожен погляд, як мовчазне «дякуємо».
Анатолій загинув, боронячи землю, на якій виріс. Він не дожив до того дня, коли на його село знову прийде мир, але став одним із тих, хто цей мир наближає ціною власного життя. Довгі місяці рідні жили між вірою та страхом…
Його ім’я відтепер – не просто у списках загиблих.
Воно – у серцях земляків, у шепоті молитв, у пам’яті тих, хто проходив повз сьогоднішню траурну процесію, тримаючи руку на грудях.
Герої не вмирають – кажуть так завжди.
І сьогодні, коли Анатолія Новикова провели в останню дорогу, ці слова звучали не як гасло, а як обітниця.
Вічна пам’ять Герою. Вічна шана воїну, який повернувся додому дорогою болю, але залишиться тут назавжди!
