Глухівчанка Вікторія Дерлеменко поділилася історією свого кохання, яка розпочалася з випадкової зустрічі на «стометрівці», а завершилася страшним сповіщенням про ДНК-експертизу. Це розповідь про те, як війна вириває серце, але не здатна стерти пам’ять.
Глухів для нього не був рідним за паспортом, але став таким за велінням серця. Саме тут, на нашій «стометрівці», хлопець із Київщини зустрів долю, створив сім’ю та звідси пішов у свій останній бій. Сьогодні історія родини Дерлеменків схожа на живий, пульсуючий біль жінки, чиє щастя розбили об донецький степ.
Зустріч на «стометрівці»
Березень 2017 року. Звичайний вечір у Глухові. Андрій, боєць 58-ї бригади, який уже мав за плечима досвід АТО, зупинив перехожу, щоб запитати дорогу до АТБ. Тією дівчиною була Вікторія. Звичайне запитання про маршрут стало початком великої історії.
Вони гуляли містом, годинами розмовляли телефоном, вчилися чути один одного між ротаціями. Вже за рік, 25 березня, Андрій офіційно запропонував бути разом. Глухів став для нього точкою спокою. Тут він розписався з Вікторією 02.02.2019, сюди повертався з фронту, тут мріяв виховувати дітей.
Батьківство між обстрілами
Андрій мав особливий зв’язок із сином ще до його народження. Коли Вікторія повідомила про вагітність, він, перебуваючи на службі, впевнено сказав: «Я знав, що буде хлопчик». Він виборював кожну можливість бути поруч: встигав на обстеження, приїхав на пологи, допомагав із малюком щохвилини свого перебування вдома.
У кінці 2021 року, всього за півтора місяця до великої катастрофи, Андрій підписав новий контракт – цього разу з легендарною 1-ю окремою танковою Сіверською бригадою, що дислокується на Чернігівщині. Синові було лише 9 місяців, коли служба знову покликала його від рідного порогу. Тоді ніхто не знав, що саме Андрію та його побратимам випаде доля першими прийняти удар повномасштабної навали.
Тоді ніхто не знав, що попереду лютий 2022-го, який перетворить життя на суцільне очікування.
Останні два дні довжиною у вічність
Під час оборони Чернігова Андрій місяць перебував у повному оточенні. Його головним страхом була не смерть, а безпека дружини та сина в Глухові. Попри вмовляння виїхати, Вікторія залишалася. Вона була його тилом і його молитвою.
Рідкісні відпустки по 15 днів пролітали як мить. Син, який бачив тата здебільшого на екрані телефону, під час зустрічей не відходив від нього ні на крок. Останнє повідомлення від Андрія прийшло 27 березня 2024 року:
«Кохана, я йду на позицію на 2 дні, там не буде зв’язку. Все буде добре, я вас кохаю і міцно обіймаю».
Ці «два дні» стали для Вікторії початком пекла. Андрій ніколи не зникав надовго, бо знав, як сильно вона хвилюється. На четверту добу мовчання серце підказало, що сталася біда. А згодом – офіційне сповіщення про зникнення безвісти в районі Старомайорського Донецької області.
Майже два роки Вікторія жила між надією на полон і жахом невідомості. Але найважче було дивитися в очі синові. Малюк сумував і майже щодня питав: «Де тато? Коли він приїде до нас?».
Вікторія, ковтаючи сльози, пояснювала дитині: «Наш тато Герой. Він зараз дуже зайнятий, бо захищає нас від поганих дядь». Дитина вірила і чекала, а Вікторія продовжувала боротьбу…
У серпні 2025-го прийшло перше підтвердження ДНК після обміну тілами. Вікторія та батьки Андрія не могли в це повірити, та замовили повторну незалежну експертизу, хапаючись за останній шанс на помилку.
9 лютого 2026 року надія згасла остаточно. ДНК підтверджено…
Сьогодні Вікторії і батькам нестерпно важко. Цей біль не втамовують слова співчуття, його не зменшує час. Це порожнеча, яка оселилася в домі, де все нагадує про Андрія. Це чотирирічний син, який досі чекає тата. Це Глухів, де кожна вулиця – пам’ять про їхні прогулянки.
Назавжди в строю
Андрій Дерлеменко пройшов АТО та повномасштабну війну. Він був воїном за покликанням і людиною слова. Професійний муляр та зварювальник, він намагався будувати життя, а довелося захищати його ціною власного майбутнього.
Редакція висловлює глибокі співчуття дружині Вікторії, синові, батькам, сестрам та близьким Героя. Світла пам’ять захиснику!
