Прикордонне село Полошки на Глухівщині вже звикло жити у ритмі, який не обирало: між тишею, що насторожує, і глухими відлуннями обстрілів із сусідніх територій. Дим, вогкість і зима, що підкрадається раніше за календар – усе це стало частиною побуту місцевих. Проте серед тривог люди чекали на інше: на білий бус із синім логотипом Гуманітарної місії «Проліска».
Він з’являвся на вузьких вулицях раптово, без гучних оголошень. І майже кожен двір уже впізнавав його здалеку:
– Це наші приїхали, – казали люди.
Дороги розмиті технікою та дощами, колеса буксують у глині, а в повітрі — присмак сирості, який відчувається в кожній холодній хаті. Але команда «Проліски» знала: чекати вони не можуть. Утеплювальні набори потрібні зараз тим, хто з різних причин уже не може подбати про себе сам.
Працівники місії їхали до кожного подвір’я. Особливо туди, де живуть самотні старенькі, які фізично не здатні дістатися до пунктів видачі.
Під першою адресою зустріло подружжя, яке прожило разом понад сорок років. Їхня оселя – дерев’яні рами, що тріскаються від часу, і холод, який гуляє хатою, мов відкритим полем.
– Дякуємо, дітки… Ми думали, вже ніхто до нас не добереться, – тихо сказала господиня, тримаючи пакет обома руками, наче щось надзвичайно крихке.
На другому дворі вийшов восьмирічний хлопчик у великих гумових чоботах зі щирою дитячою впевненістю:
– Мамо, приїхали! Наші приїхали!
Мати розповіла, що вночі діти мерзнуть, бо старі вікна не тримають тепла, а коли вітер заходить з боку поля навіть свічка тремтить від протягів.
У деяких садибах волонтерів зустрічали пси – старі, худі, але вірні. Люди соромилися занедбаних дворів, вибачалися за поламані паркани і холод у хаті, який вони вже не в змозі здолати.
Коробки з багажника зникали одна за одною. Натомість у селян з’являлося те, що не вимірюється кілограмами утеплювача – відчуття, що про них пам’ятають.
Останньою того дня була маленька хатина на краю села. Там, на дерев’яній лавці, чекала бабуся Лідія – у старій вовняній хустці. Вона ніби знала точний час приїзду.
– Я знала, що приїдете. Ви ж усім довозите – то й мене не забудете, – сказала вона з лагідною впевненістю.
Це слово “не забудете” пронизало всю команду глибше за зимовий вітер.
Того дня завдяки підтримці UNHCR Ukraine – Агентства ООН у справах біженців утеплювальні набори отримали 43 родини.
Кожна у свій спосіб вразлива. Кожна по-своєму сильна. І кожна чекала на те, що сьогодні привезли в простих коробках: на тепло, яке можна покласти в долоні.
