Український наставник бакинського «Нефтчі» Юрій Вернидуб розповів, як йому працюється в Азербайджані.
Юрій Вернидуб
— Уже звикли до нових умов і як вам працюється в азербайджанському футболі?
— Звісно, звик. Прокидаюся, о сьомій ранку п’ю каву, сідаю в машину — і їду на базу. Уже о 8:00−8:30 на місці. Увесь час з ранку до вечора проводжу на базі. Мій день пов’язаний із футболом, лише ввечері потрапляю додому.
В Азербайджані мені працюється так само, як і всюди. Футбольна робота скрізь однакова: вона цікава й водночас відповідальна, а також має свої особливості. Хотілося б кращого суддівства, але що є — те є.
На одній із попередніх ігор я ледь стримав себе, щоб нічого не коментувати. Для мене найважливіше, щоб моя команда грала. А все інше — нехай коментують інші люди.
— Ви очолили клуб, який має багату історію і є одним із найтитулованіших у країні. У поточному сезоні, судячи з показників у турнірній таблиці, про претензії на чемпіонство «Нефтчі» вже не йдеться. На що тоді орієнтована команда?
— Я йшов у «Нефтчі», відгукнувшись на пропозицію покращувати показники команди й максимально реалізовувати свої можливості. Нікого з нових футболістів я не брав — мені дісталася та сама команда, що й була до мене.
І можу сказати, що хлопці тут доволі непогано навчені, вони технічні й швидкі. Шанси на один із комплектів медалей ще є, адже грати залишається десять матчів. Битимемося до кінця — що ще залишається робити?
Хотілося б піднятися в таблиці якомога вище, щоб грати в єврокубковому турнірі. Коли я приходив у «Нефтчі», то відрив від провідної четвірки був надто великим, а зараз він став меншим. Тож поборемося, а там час покаже.
— Контакт із командою швидко вдалося налагодити?
— Слава Богу, з цим усе добре. Хлопці все розуміють, виконують усі завдання й настанови, про які просиш. Мені подобається, як вони ставляться до роботи. А вже наприкінці чемпіонату дивитимемося, де ми, що і як.
— Як відомо, з-поміж наших співвітчизників у «Нефтчі» виступає колишній гравець «Чорноморця» Андрій Штогрін. Хто ще з українських легіонерів у вашій команді є?
— Поки що нікого більше немає. Ті гравці, яких я хотів би бачити, сюди не поїдуть — у них нормальні контракти і грають вони в хороших командах. А тих, кого мені пропонують, добре знаю. Вони мені не потрібні.
— Не так давно ваш старший син Віталій здійснив перехід із гравців у тренери. Як йому працюється в новій ролі?
— Усе, слава Богу, добре. Він також працює в тренерському штабі «Нефтчі». Віталій зі своїми обов’язками повністю справляється.
— Дружина разом із вами?
— Так, у Баку. Чекає на мене і готує вечерю. Я завжди вечеряю вдома. Сідаємо разом із Лесею за стіл, спілкуємося. Потім — відпочинок і сон.
Що стосується дружини, то на новому місці вона почувається добре. Для неї, як для будь-якої жінки, головне, що в азербайджанській столиці тихо й спокійно. Вона знаходить час і прогулятися Баку, який дуже гарний.
— За подіями в рідній країні встигаєте стежити?
— Звісно. Щодня читаємо новини з України. Болить. Ця дурна війна принесла дуже багато горя. Дружина мого племінника вже два роки воює. Дружківка, Костянтинівка — у цьому регіоні дуже гаряче.
Постійно з нею на зв’язку. Нещодавно з нею зідзвонювався і дізнався, що їхню машину на передовій побило. Купив їм автомобіль — пікап «Nissan Navara» і відправив. Слава Богу, отримали — все нормально.
Андрій Писаренко
