Якби не велика війна, Олександр Зінчук у свої 38 років спокійно спав би вдома після насиченого трудового дня без набридливих фронтових флешбеків та болю, яким нагадують про себе поранення. Цілком мирний ІТ-фахівець, люблячий чоловік і батько двох синів він, безумовно, так само був “не створений для війни”, як і більшість тих, хто після широкомасштабного вторгнення Росії пішов боронити Україну від російського агресора. Але нині він – загартований цією війною ветеран.
Олександр очолює відділ супроводження проєктів і розвитку цифрових рішень Управління аналітичної та проєктної роботи Департаменту з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, де працює з 2021 року. Звідти й пішов на війну, хоч мав бути заброньований. Але коли виявилося, що в певний момент із бронню “запізнилися” – не втікав і не ховався, а без вагань одягнув однострій і пішов захищати країну.
Про те, як цивільний “айтівець” адаптувався до військового життя і знайшов себе у війську, читайте в матеріалі “Новинарні”.
“Банально не встигли забронювати – і довелося звикати засинати в обіймах не з дружиною, а з автоматом”
“Якось ми під’їжджали до визначеної позиції на американському БТР М-113, усередині якого перебували шестеро пілотів БПЛА. По нас поцілили із засідки снарядом ПТРК – і всі “затрьохсотилися”. Добре, що були не на пікапі, як зазвичай, бо тобі б ця історія закінчилася печально. А завантажилися по повній – генератор з паливом, усі свої речі, екофлоу, боєкомплект і дрони – повний фарш. Після “прильоту” відкрилася ляда бронетранспортера й ми мали швидко розосередитися, бо шанси врятувати “гусянку” й усе, що всередині, прямували до нуля. У вухах дзвеніло, я потім тиждень не міг говорити. Сильно постраждала нога – багатоуламковий перелом. А ще – важка травма хребта, що призвело до встановлення інвалідності пожиттєво та звільнення з Нацгвардії. Лікування та реабілітація тривали понад рік…” – розповідає про обставини бойового поранення тепер уже молодший сержант запасу Олександр Зінчук “Хакер”.
А ще кілька років тому він навряд чи міг би уявити себе у війську, адже був, як зараз дехто каже, “глибоко цивільною людиною” з мирною (як тоді здавалося) професією і м’яким, хоч і цілеспрямованим, характером.
Сашко народився й виховувався в родині педагогів. Та й сам мало не став учителем фізики, закінчивши в рідному Глухові на Сумщині Державний педагогічний університет ім. О. Довженка.
“Я змалечку мав схильність до точних наук – навіть на обласній олімпіаді з інформатики в 11 класі посів третє місце. І цілком логічно, що успішно закінчив фізмат педуніверситету. Недовго в рідній школі №6 Глухова викладав інформатику, але вирішив знайти іншу роботу, де почувався б впевненіше в житті: на жаль, професія вчителя в цьому плані ще дуже недооцінена. Тож вирішив перебратися у столицю.
Ще коли був студентом, півтора року паралельно з навчанням працював програмістом у Національному заповіднику “Глухів” – верстав тамтешню газету “Соборний майдан”. Тоді вже непогано розбирався в базах даних, найбільше цікавився Oracle. Цей досвід допоміг влаштуватися у консорціум ЄДАПС, де займався програмно-апаратними комплексами, які друкували спеціальні бланки. Потім трудився у столичній ДАБІ (Державній архітектурно-будівельній інспекції – “Н”) системним адміністратором. Було, що й працював на себе – у форматі ФОПу збирав комп’ютери зі складників під замовлення. А на іншій фірмі розробив оригінальний додаток онлайн-запису на сервіси”, – розповідає Олександр про свій ІТ-бекграунд.
Наприкінці березня 2021-го Зінчук саме шукав офіційну роботу, коли йому запропонували прийти в Державну кримінально-виконавчу службу, департамент якої потребував сисадміна. Розпочавши інженером, вже за рік він став завідувачем сектору розвитку цифрових рішень. Подобалося, що ставили чіткі задачі, пов’язані з упровадженням системи електронного документообігу “Мегаполіс”. Фахівцю допоміг попередній досвід підготовки локальних мереж для офісів.
“До фінальної якості проєкт доводили без мене, бо 25 квітня 2023 року мобілізувався у Національну гвардію – банально не встигли забронювати. Військового досвіду – нуль, але ж країну треба захищати. На службу йти не боявся, хоч і виникла потреба швидкої адаптації до нового життя, інших правил та підходів у комунікації між людьми.
Мотивація народилася раптово – немов тумблер перемикнувся. Із родинного кола “телепортувався” в казарму, вдягнув однострій. Тепер згадую, як звикав спати, обнімаючи не дружину, а автомат. У цивільному бутті нічого подібного не проходив, навіть похід з рюкзаком у ліс – це для мене було невивченою темою. Я мав обмежену придатність за станом здоров’я й остання ВЛК показала, що я можу служити в частині забезпечення”, – згадує перипетії свого призову Олександр.
Молоді лейтенанти заражали новачків “вірусом сміливості”
Тоді в МВС саме створювали частини Гвардії наступу. І Олександр Зінчук долучився до лав 4-ї бригади оперативного призначення ім. Героя України сержанта Сергія Михальчука “Рубіж”, що нині входить до складу 2-го корпусу НГУ “Хартія”. Потрапити в це професійне й добре злагоджене штурмове з’єднання йому пощастило завдяки рекрутингу, де належно оцінили скіли новачка. На співбесіді одразу запропонували посаду оператора БПЛА.
Айтівець пройшов базове навчання стрільця, потім – ще два фахових курси. Загалом навчалися майже 4 місяці – підготовка видалася дуже достойною, як і забезпечення від початку. Напевно, це визначальна риса як цієї бригади, так і НГУ загалом.
“Довелося звикати до атмосфери бойового колективу. Звісно, рідні дуже переживали, адже я будував кар’єру в ІТ-сфері, мав якусь впевненість у завтрашньому дні. А тут одразу дали зрозуміти: я – бойова одиниця, від якої очікують максимальної користі. Дякую першим командирам – молодим лейтенантам, які багато робили, щоб допомогти увійти в курс мого амплуа на невизначений термін. Вони ж разом із необстріляними новачками виходили на позиції та окопи, заражаючи “вірусом сміливості” й нас”, – каже Олександр.
Зате до польотів на дронах йому призвичаюватися не довелося. Сашко давно цікавився безпілотниками й літав на власному апараті – в основному задля розваги та цікавих фото й відео. Ширяти над лісами й річками – звична забава для айтівця.
Щоправда, попервах довелося позайматися дещо нуднішою роботою: допомагав офіцерам з документами. А заліком на профпридатність стало завдання влаштувати у їхньому “барлозі” Wi-Fi. Новачок усе зробив ідеально. Офіцери одразу нарекли його “Хакером” – позивний надійно “прилипнув” і став бойовим ім’ям Зінчука.
Надалі вже були БПЛА. Вони з побратимами в основному літали “мавіками” на аеророзвідку. Звісно, здійснювали і скиди боєприпасів по ворогу в режимі “24/7”. Стежили за переднім краєм, щоб не пропустити просочування противника чи заходу їхньої ДРГ.
Зінчук підключився до підрозділу на етапі, коли “Рубіж” стояв південніше від Бахмута після його захоплення росіянами – в районі Кліщіївки-Андріївки.
“Коли ворог розлітається на шмаття – враження неоднозначні”
“Ми літали, а інші хлопці штурмували ворожі позиції. Пишаюся, що наша 16-та рота брала участь у визволенні Кліщіївки. Я отримував кайф від роботи, бо бачив її результати. Так, деколи вони були страшними, коли ворогів буквально розривало на шмаття. Але це непередаваний азарт: щойно ти бачиш зміну оперативної обстановки у зоні відповідальності – висування ворога, то починаєш “кіпішувати”, інформуючи кого треба, аби туди якнайшвидше летіли дрони, снаряди і міни.
Росіяни навчилися швидко збиратися купи, й ми передавали на командний пункт координати та напрям руху, щоб там приймали рішення на ураження. Зізнаюся: психологічно втомлюєшся від видовищ понівеченого м’яса, хай і того, що прийшло тебе вбивати. Але ж ці двоногі створіння сунуть і сунуть – через кілометр-два дійдуть до тебе, до хлопців, яких знаєш особисто. То який є вибір? Він – очевидний: знищуй окупанта! Тут реакції насправді глибоко індивідуальні. Хтось має грубішу “ментальну шкіру”, а дехто категорично не може таку картинку сприймати. Нас готували до цього. А певна рутинізація процесу є захисним механізмом свідомості”, – ділиться Олександр Зінчук нюансами своєї бойової місії.
Коли 16-ту роту розформували, наш герой перейшов у взвод батальйону безпілотних систем (ББС). Спочатку на посаду дешифрувальника, а згодом перевівся у роту наземних дронів. Там і отримав поранення, через яке був змушений попрощатися з військом.
Олександр розповідає, що на фронті зустрічав багато успішних людей. Зокрема й тих, хто міг би легко знайти шляхи “відкупу” від служби, але свідомо обрав стезю воїна – незважаючи на вік, хвороби, великі статки чи статус. Сам він зізнається: на службі найкращим заохоченням були вихідні та змога зустрітися з рідними.
Післясмак війни – непростий. Хакер мав значні проблеми зі сном уже вдома: переслідували видовища, які він бачив, коли наша арта розносила ворожі залізо й тіла. Та й повернення в цивільне життя виявилося помітно складним, попри відносно нетривалий термін служби. Але тепер цей його досвід повернення та післявоєнної адаптації допоможе іншим не загубитися і знайти себе, коли прийде час здавати зброю на зберігання.
